Я не люблю писати на такі теми, не люблю про це говорити. Мені здається, що ця тема більше відштовхує людину від Церкви та від Бога, аніж наближує. Так і Ісус сказав багатому, що якби хтось воскрес і прийшов розповідати про те, що є вічні муки, то йому навряд чи б повірили. Моя думка є такою, що головна перепона для віри і життя в Церкві це моральні приписи, які людина не хоче виконувати. Набагато легше пити, гуляти, тішитися життям, аніж жити справді вірою та любов’ю. Я зовсім не говорю про те явище, коли релігія стає мертвою і неживою.
Але все одно говорячи про Вічність не можна заперечувати, що існує і альтернативна реальність. Не щастя, не любов, не блаженство, а що навпаки інше. Пекло, муки, страждання: вічні! І про таку альтернативу однозначно говорить Ісус у Святом Писанні, цього навчає Церква. І хоча в Катехизмі Католицької Церкви є безліч сторінок, але лише два про пекло і Вічність. Саме цим стверджую, що Любов Божа більша, Він кличе нас до життя, і нема царства пекла на землі. Я теж волів би сподіватися на те, що всі спасуться за святим Григорієм Ниським. Але Церква засудила вчення Орігена про те, що всі спасуться. Отже, можливість загинути залишається. І хоча Церква ніколи не стверджувала, що в пеклі хтось є — Юда чи інший. Але все одно свідчення Слова Божа і вчення Церкви говорять нам несумнівно про таку реальність.
Окремою темою є вічне засудження Сатани і злих духів, яке ніби суперечить Богові Любові. Були навіть деякі пустельники, які молилися про спасіння диявола, але вчення Церкви є безперечно інакшим. Ми говоримо про те, що відкинуті ангели мають іншу природу, і ми до кінця не можемо зрозуміти їх стан і їхнє рішення щодо Вічності. Євангеліє є ж для спасіння мене самого. Це не є якась програма політичного преображення чи суспільних змін. Євангеліє це Слово Боже до мене. Бог хоче жити в мені, хоче, щоб я був з Ним у Вічності. Тому якісь намагання зрозуміти якусь велику несправедливість і погодити її з Богом Любові є десь поза нашими можливостями нашого розуму. Дещо ми маємо прийняти вірою, дещо признати, як факт, якій вже відбувався і шукати шляхи вирішення: молитися за померлих, покутувати і прагнути Божої Любові. Такою великою проблемою є вічна доля самогубців, яких Церква довіряє Божому Милосердю, сподіваючись на їх спасіння.
Сама перспектива пекла випливає з особливого дару Божої Любові — вільної волі. Тому якісь протестанські штучки, що Бог не дасть мені загинути, хоч щоби я не робив, перекреслює саме поняття вільної волі. Я думаю, що саме тут корениться розуміння Вічності. Я обираю. Це залежить від мене. У отця Андрія Ткачева (хай Господь його благословить і помилує!) є така книга під назвою “Ми вічні, навіть, якщо ми цього не хочемо”. І це є самою головною проблемою людини. Ми живемо у світі, якій ми не створювали. Ми живемо у світі, з правилами, які ми не створювали. Ми є лише творінням. І чогось ми ще дивуємо, коли наші плани не здійснюють і ми не отримуємо того, чого ми хочемо. Цей світ не наш. Але він і не диявола. Бог є Творцем і Володарем усього. Він використовує навіть зло у Своїх планах. Хіба ганебна смерть Христа не принесла нам спасіння?! Так, що те, що ми вважаємо прокляттям, може стати і Вічним благословенням.
Саме в такому ключі я хтів би говорити про пекло. У всіх у нас є дірка, розміром з Бога. Це дірка у нас в душі. Але живучи у цьому світі, ми можемо занедбувати свою душу, забувати про неї і компенсувати цей біль, цей брак Любові якимись земними речами: сексом, алкоголем, наркотиками, роботою, владою, дітьми. Так, ось на мою думку, у Вічності, коли все це зникне, людина залишиться сама, геть одна, без спроможності втамувати свій голод. Ми не зможеш подзвонити другу. Не можеш щось поїсти чи попити. Не можеш отримати якісь статеві задоволення. Пекло, для мене, це тотальна самотність без Бога, без Любові. Не спроможність наповнити себе. От звідки там плач і скрегіт зубів. Що ти так і не зміг знайти любов. Ти так і не зрозумів у чому сенс життя. І вже не можеш цього змінити. Це є НЕЗМІННИМ. Вічність ніколи закінчиться.
І, якби ми не вірили у Бога Любові, якби ми не молилися за всіх, така можливість цілком відкрита і вона починається, коли вже тепер я сам замикаюся у своїй самотності. Коли використовую інших для свого статевого задоволення. Коли думаю лише про себе самого. Коли вже реально не бачу свого брата, якій страждає. Це втрата слуху, зору, смаку. Це розрив з усім. Я закриваюся, живу лише собою. І ось тут виявляється, що в мені так насправді нічого нема, що я лише порожнеча, яку міг би наповнити Бог, міг би хтось розрадити, але я вже нікому не довіряю, я нікого не люблю, мені ніхто не потрібен. Усі є погані, нема нікого доброго. Це тотальне замикання на собі. Це добре показане у фільмі “Куди приводять мрії”.
І я роблю перший крок у сторону пекла, коли роблю собі групу інвалідності для того, щоб нічого не робити. Коли здаю свою матір чи дитину до якогось закладу, аби не глядіти за нею. Коли відмовляюся допомогти ближньому, якій просить мене про поміч. Коли беру хабар з хворого, щоб дати йому групу інвалідності. Я роблю цей крок. Не Бог мене штовхає. Не Церква. Це моє життя і я несу відповідальність за це. Я відкидаю Церкву, я відкидаю свого ближнього, я відкидаю Бога. І ось саме такою альтернативою не-любові є пекло. Не хочеш бути з ближніми, можеш бути сам. Не хочеш любити і бути щасливим, ніхто тебе не примушує. Пекло є вільним вибором людина, яка не захтіла любити, яка жила лише для себе.
Ось чому такою довгою є часто дорога до Бога. Бо вчитися любити важко. Важко відірвати від себе гроші, на які ти покладаєш усе своє життя, і дати потребуючому. Важко перемогти свою лінь і почати виконувати свої обов’язки. Важко прийняти свою долю, якщо це хвороба і терпіти. Важко. Але саме такою є дорога до Царства Небесного, до Любові. Нема якогось магічного жесту — і я навчився любити. Нема дива — і я Там! Є довга дорога, боротьби і терпіння. Єдине про що свідчить Церква, що те, що Там є варте, а те, що тут ні. І ніколи тебе не наповнить родина, діти, гроші, задоволення, робота. Усе це все одно мине. І ми всі ці добре знаємо. Ненависть руйнує людину, а щастям є любов. А любов є десь відкиненням самого себе, щоб зустріти іншого, щоб побачити, що щастя є не в тому, щоб мати чи кимось бути, а щастя є у любові, у цьому зв’язку, якій єднає мене з іншим, якій відкриває мене назовні, якій несе мені радість від добра, яке в мене і у іншому.
На останок хтів би сказати, що нічого таким страшним не було у мене в житті, як ці приступи, коли ти розумів, що ти втрачаєш зв’язок з реальність. Що ось навколо тебе люди веселять і радіють. Діти бігають, а ти втрачаєш це все. Є гарні дівчата, а ти позбавлений можливості любити. Ось саме такою мені бачить пекло, що я усе своє життя обираючи не те, що варте, гарне, справжнє, в кінці опиняюся у порожнечі, яка розтягнеться на Вічність, бо я лише думав про себе, про свої плани, про те, щоб мені було добре і їздити на гарній машині. Але я сподіваюся, що нікого з тих, кого я люблю не торкнеться ця доля. І яка радість, коли тобі хтось дзвонить і розповідає про те, що ось він там допоміг і це зробив. Не має більшої радості, аніж любов! І не має більшого нещастя, аніж зневіра, розпач, самотність з болю. Хай Господь нас береже від цього і дарує нам сили любити, а особливо тих, кого мусимо!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Для детей : Один день из жизни школы боевых искусств - Наталия Минаева Меч. Это интересно
Древнейшие бронзовые мечи (9-8 вв. до н.э.)
Рубящее и колющее длинноклинковое (до 1,5 м.) оружие с прямым обоюдоострым клинком. Бронзовый меч появился во 2 тысячелетии до н. э., железный - в начале 1 тысячелетия до н.э. Длина их была не более 70 см. Эфес меча состоит из рукояти, гарды (обычно типа крестовина) и головки. У некоторых мечей гарда может иметь форму круга, а головка представлять собой набалдашник. В качестве дополнительных элементов защиты руки отдельные мечи имеют дужки и лангет (небольшой щиток для защиты большого пальца). Рукоять обычно делается из дерева и оплетается проволокой (либо выполняется целиком из металла). Головка представляет собой металлический шарик, который может иметь шляпку (расклепанный конец хвостовика).
Крестовины меча двоякого рода: прямые и с опущенными концами. Меч с крестовинами второго типа наиболее пригодны для рубки с коня. В процессе развития, в зависимости и от оборонительного вооружения, и от приемов боя, форма меча изменялась.
Заподноевропейский меч 15-16 вв.
После падения Римской империи и до выделения рыцарской конницы в главную ударную силу на поле брани, то есть в период с 6 по 10 вв., длинный меч стал массовым оружием во всем регионе. Ведущим типом меча в этот период стал каролингский, названный так в честь правящей во Франции династии Каролингов. Такие мечи, широко распространенные во всей Европе, были длиной 80 - 90 см, шириной 5-6 см и имели прямой клинок, который мог быть как обоюдоострым, так и иметь одностороннюю заточку и скошенное в одну сторону острие.
Скандинавский меч, который еще называют норманским, очень хорошо подходил рослым и физически сильным викингам. Он был достаточно толстым в поперечнике, имел очень массивный противовес (у некоторых мечей размером почти с кулак) и небольшую гарду (или вообще не имел ее). Некоторые мечи имели на навершии крюк или небольшой крюкообразный клинок, которым можно было атаковать противника, уведя в сторону его меч основным клинком.
Мечи 9 - 10 вв. имеют ровный широкий клинок, закругленный к концу, и являются только рубящим оружием. Мечи 11 - 12 вв. с заостренными концами и слегка сужающимися книзу клинками имеют значение не только рубящего оружия, но и колющего. Мечи изготовляли из железа и сварочного булата. В конце 12 в. рукоять меча удлиняется настолько, что позволяет действовать двумя руками. В этот период мечи имеют заточенные у острия клинки, способные проникать сквозь сочленения доспехов.
Ножны у меча деревянные и покрываются кожей или материей и привязываются к поясной портупее на перевязи, каждый конец которой, разрезанный на ремни, образует плетеное кожаное кольцо.
Ремни эти обычно покрыты бархатом, шелком и шиты золотом, а иногда украшены финифтью. К этому времени относится появление рыцарского оружия. Рыцарские мечи выделяются своей красотой, считаясь благородным оружием. В продолжение месяцев их оставляли лежать на алтарях, они участвовали в литургии, их благословляли священники и даже освящали. Лучшие хранились в сокровищницах монастырей под алтарями, на могилах своих бывших владетелей. Им дают имена, как это делалось еще во времена Каролингов; при инвеституре, короновании, посвящении они участвуют в церемонии в силу строго соблюдаемого завета. Их происхождению часто приписывали сверхъестественный характер; некоторые из них якобы обладали волшебными свойствами.
В первой четверти 14 в., после внедрения латного доспеха, клинок рыцарского меча стал длиннее, что увеличивало силу его удара и дистанцию. Так появился полутораручный меч, сначала в Германии, потом - в Англии, затем - в остальных странах Западной Европы.
Европейский меч 14-16 вв.
Классический рыцарский длинный меч окончательно оформился к 13 в. Средняя длина его клинка составляла 75 - 80 см, максимальная - 90 см. меч был плоский, шириной 5 см и имел долы. Гардой служила простая перекладина, дужки которой могли незначительно загибаться вверх. Рукоять, рассчитанная на одну ладонь, имела в длину 10 см. Заканчивалась она навершием-противовесом, которое очень часто использовалось как тайник для хранения какой-нибудь христианской реликвии, повышающей "святость" меча и боевые качества его владельца. Поэтому рыцари навершие в бою не использовали. Вес меча составлял 1,25 - 1,8 кг.
В настоящее время, согласно европейской классификации, под коротким мечом понимается меч длиной до 60 см (2 фута), длинным - от 60 до 115 см (2 - 3,5 фута), полутораручным - 115 - 145 см (3,5 - 4,5 фута), двуручным - больше 5 футов, то есть 152 см. Клинок последнего был шириной 5 - 6 см. Длина его рукояти составляла около 30 см, весил он от 3,5 до 5 кг. Двуручный же "тяжелый меч" весил до 8 кг и мог доходить в длину до 2 м.
Русский меч
На Руси меч являлся дорогостоящим предметом вооружения, часто передавался от отца к сыну. Мечи 10-12 вв. имеют клинок длиной около 100 см, шириной 4 - 6 см, толщиной средней части клинка 3 - 6 мм. Переход в 14 - 15 вв. от кольчуги к наборным доспехам повлиял и на эволюцию меча. Доспехи в бою легче было проколоть, чем разрубить. Поэтому прежнее рубящее действие меча заменяется в 14 в. на колюще-рубящее. Мечи становятся длиннее (до 120 - 140 см). Их рукоять делают большой, крестовину - прямой и длинной (до 26 см). На клинке меча появляются трехрядные долы
